Домой Без политики Він викинув роки сімейного життя на смітник…

Він викинув роки сімейного життя на смітник…

669
0
ПОДЕЛИТЬСЯ

Раніше я так не думала, а ось тепер розумію, що зрада була б в якійсь мірі краще для мене, ніж безпричинний відсторонення чоловіка, з яким ми прожили майже двадцять п’ять років. У зраді все ж все зрозуміло – у нього з’явилася б інша жінка. Та й мені було б якось психологічно простіше, легше чи що, покласти всю провину за зруйновану родину на нього. Я всі ці роки не тільки не зраджувала йому, але навіть і не подумала про іншого чоловіка. І зовсім не тому, що я така високоморальна, мені перосто ніхто, крім чоловіка, потрібен не був. Була б конкретна біль, образа, ревнощі, але все з часом стихло б напевно, адже так у всіх буває

А тепер, в ситуації, в якій я опинилася, найголовніше, що мене мучить – нерозуміння. Я не розумію людини, з якою прожила стільки років, людини, яку, здавалося б, знала до останньої родимки на тілі, до самих закутків його душі. І не просто знала, а любила і поважала, завжди вважала відповідальним, порядним, турботливим, люблячим тим хто цінує і мене, і дітей, і сімейний затишок – все, що в усі часи було прийнято називати подружнім щастям.

Ви не повірите, але ми за все життя ніколи не лаялися! Бувало, сперечалися, особливо в перші роки, але завжди знаходили можливість домовитися. Ні він, ні я ніколи образи один на одного не таїли, все робили спільно, разом, хоча були дуже важкі часи. Але все пережили, а ось тепер, коли діти виросли, коли в будинку достаток і стабільність, виявилося, що тріщина між нами така глибока, що мій чоловік прийняв рішення піти з сім’ї.

Але це не так відразу, не спонтанно. Уже кілька місяців до його відходу я помічала, що він змінився – став менш балакучий, часто просто сидів в кімнаті, навіть світло не включивши, про щось думаючи. Все рідше ми стали кудись ходити, приймати гостей, влаштовувати сімейні свята. У будинку повисла напружена тиша.

Ні, він не затримувався з роботи, нікуди не йшов вечорами, завжди був доступний по телефону – немає у нього іншої жінки – я йому вірю. Він спокійно зі мною розмовляв, виконував всі прохання, але став якимось чужим. Я не знаю, як це пояснити словами, але жінки мене зрозуміють. Був рідний і зрозумілий – свій, а раптом стало так, що наче з незнайомцем в колишньому вигляді чоловіка живеш.

І ще у нього інтерес пропав до всього – навіть про дітей запитував якось мляво і мовчки вислуховував новини, які я йому розповідала. Діти наші – син і дочка, вчаться в іншому місті, тільки на канікули приїжджають, тому ми вже третій рік живемо фактично удвох. Я багато разів намагалася поговорити з ним, розпитати. Спочатку подумала, що на роботі щось сталося, але там все добре, навіть підвищення відбулося нещодавно. Потім злякалася, що щось зі здоров’ям, записала його на обстеження – все виявилося в порядку, без істотних проблем. Подумала і про коханку, в упор запитала – він тільки розсміявся і сказав, що немає нікого в нього. Та й не схоже на розлучницю, тому я йому вірю.
Але що з ним відбувається, так і не пояснив. Намагався говорити, що здається йому, що неправильно життя прожив, що не вийшло у нього те, про що в юності мріяв. А тепер роки до п’ятдесяти, і вже нічого не змінити. Питала – що неправильно, що не вийшло – мовчить.

Я і плакала, намагалася пояснити йому, що мені важко так жити, як з чужим, питала, що я не так роблю, чим викликала в ньому такий стан. Він каже, що все в порядку, я – хороша дружина і мати, і все! Намагалася я і за порадами у всяких журналах себе змінити – зачіску там, макіяж, одяг. Вдавала, що все прекрасно, намагалася його розважити, навіть спокусити чи що. Але нічого не допомогло – він тільки сказав мені, що ні до чого всі хитрощі, це нічого не змінює, а виглядає смішно в нашому віці.

Набралася духу і пішла я до психолога, розповіла йому все. Він спочатку хотів, щоб ми з чоловіком разом прийшли, але той навідріз відмовився і взагалі попросив залишити його в спокої. А психолог став мені про кризу середнього віку у чоловіків розповідати, про переосмислення життя, переоцінку цінностей і так далі. І що мені, мовляв, ще пощастило, тому що одні чоловіки впадають в депресію, а другі взагалі вдаються до крайніх заходів. Ну і, що людина в такому стані не здатний адекватно оцінювати своє становище і свої вчинки. А на питання – що робити, відповів, що потрібно потерпіти і допомогти чоловікові вийти з цього стану. Ну, і дав купу практичних порад.

Правда, мені поради не знадобилися, бо чоловік в своїй кризі вирішив піти і жити окремо. Найприкріше, що він не питав поради, не намагався щось пояснити, не радився, а спокійно повідомив, що він руйнує сім’ю, наші відносини, весь мій світ, тому що йому так живеться некомфортно, і у нього є потреба змінити своє життя . Тобто, він переосмислив цінності і знецінив сім’ю.

А коли я запитала, що буде зі мною, що я скажу дітям, він тільки знизав плечима – діти виросли, а я дорослий і здоровий, і у мене своє життя. І що він віддав мені двадцять п’ять років і тепер має право пожити для себе ?. Але я ж теж віддала йому двадцять п’ять років життя! На це він просто знизав плечима і додав, що я – це минуле.

Не повірите, в цю мить я його зненавиділа всією душею! Не за те, що йде, а за його слова, за байдужість, з яким він все це сказав. І, якби не ненависть, то я напевно не пережила б розлучення і все, що потім було. Ні, я не лаялася, що не звинувачувала, навіть дітям спокійно сказала, що ми вирішили роз’їхатися, без пояснення причин. І на розлучення погодилася відразу ж, і в суд навіть не пішла – без мене розвели.

Але я одного не можу зрозуміти, з ким я прожила стільки років? Це ж перевертень якийсь, а не людина! Адже люди, які прожили стільки років разом, повинні відчувати відповідальність один за одного, повинні розуміти, співпереживати, піклуватися? Звідки з’явився цей егоїзм, коли у нього все думки стали тільки про нього самого, про право на своє життя – адже у нас було воно – спільне, з спільними планами, турботами, інтересами? Як можна взяти і викинути за борт стільки пережитого? Або це було з самого початку, а я не розгледіла?

З тих пір я з ним не спілкувалася. Діти зустрічаються з батьком, розповідають, що він ходить в спортзал, став інакше одягатися, захопився дайвінгом, їздить в подорожі. У нього з’явилися нові друзі, він став набагато молодше виглядати. А по недомовкам і натяків я зрозуміла, що не тільки друзі, але й подруги теж з’явилися. Тобто, він задоволений життям, процвітає.

Я теж не бідую – завжди працювала і на себе заробляла, є, де жити, діти відвідують, друзі, подруги. Але залишилася в душі така заноза – ніяк не проходить! Не можу зрозуміти, як можна живу людину ось так взяти і викинути з життя ?! Не у нього ж одного ця криза сталася, так чому інші чоловіки думають не тільки про себе, чому не відкидають в минуле вірних дружин, нарoдивших їм дітей і перенесли всі труднощі разом з ними?

Джерело

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here